В одній з обкомівських газет нашого рідного Запоріжжя славного 1985 року з’явилася стаття під назвою «На чий же млин ллє воду він?». Не важко здогадатися, про що в ній писалося. Мовляв, до редакції надійшов лист робітника, який пише, що на коксохімічному заводі поруч із ним працює такий собі Володимир Шовкун, котрий «вражає людей своїми розмовами». Називає себе не інакше, як пан Шовкун. Говорить про якусь нібито русифікацію України.

«На чий же млин ллє воду він?»

Журналіст «веде розслідування». На заводі набирає фактів про те, що Володимир Миколайович на смітниках збирає дореволюційні книги з історії. А в них же — або великодержавно-шовіністичні, або буржуазно-націоналістичні ідеї. А сам збирач «не володіє марксистсько-ленінською ідеологією в оцінці подій і явищ». Тому співрозмовники пана Шовкуна помітили «націоналістичні ідейки» про неперевершене багатство української мови, «відрубність» української культури та русифікацію України.

Мав необачність пан Володимир на весіллі, де українка виходила заміж за росіянина, для жарту прочитати уривок поеми «Катерина» Т.Шевченка:

Кохайтеся, чорнобриві,

Та не з москалями,

Бо москалі — чужі люди,

Роблять лихо з вами!

Донесли, куди треба. Автор статті аж зі шкури лізе, доводячи, що то були не просто росіяни, а солдати царя-батюшки. А от Шовкун, бачте, заявляє, що Росія утискує не тільки українців, але й людей інших національностей, зокрема євреїв.

Останній підзаголовок цього «твору» називається «Кому це на руку?». Ось тут автор дає прикурити й бандерівцям, і гітлерівцям. А разом з ними... й Шовкунові. Пише, що він ллє воду на млин «тих, хто спить й уві сні бачить себе у «визвольному» поході на Україну».

Не називаю автора статті хоча б тому, що нині він сповідує ті самі ідеї, які Володимир Миколайович носив у серці ще в далекі 80-ті. І слава Богові, що навіть такі люди як отой автор, тепер хочуть України самостійної, щоб кількість шкіл українських мала не менший відсоток, ніж кількість українців у місті. (А 1985 року, як ми знаємо, на все Запоріжжя була одна (!) українська школа № 31 із поглибленим вивченням англійської. Гарна національна політика, чи не правда?). А ще, як говорив Христос, хай першим кине камінь той, хто безгрішний... Адже радянсько-компартійна система робила яничаром кожного, щоправда, не кожен ним став.

Маховик кадебістського «візьми його!» розкручувався далі. Спочатку в багатотиражці «Коксохімік Запоріжжя» з’являється під рубрикою «На теми моралі» стаття «Чужий». У ній автор посилається на газету обкому компартії. А потім пише про загальнозаводські збори, на яких Володимира Шовкуна «клеймили позором» усі, кому було не лінь. «І дивно, чому ж «пан Шовкун» не згадав слова великого поета із поеми «Гайдамаки», які належать народному меснику повстання Яремі Галайді: «Я різав все, що паном звалось без милосердія і зла», — пише автор «Чужого». Бачите, яка ерудиція в людини! (Ці слова із вірша Т.Шевченка «Варнак»).

Пізніше в тій же таки обкомівській газеті з’являється огляд листів-відгуків на статтю «На чий же млин ллє воду він?» Звичайно, жодного на підтримку пана Володимира. Усі — про те, як розквітає мова українська, розвивається наша культура...

Після таких трьох публікацій у часи «застою» шлях Володимира Шовкуна був би чітко визначений — на Колиму. Йому просто пощастило. По-перше, на посту генерального секретаря ЦК став Горбачов, який розпочав демократизацію й навіть про плюралізм думок заговорив. По-друге, «садили» в основному інтелігенцію. Тому, закінчивши заочно історичний факультет Харківського університету, Володимир Миколайович... відмовляється від диплома. Це його й врятувало.

«Зто где же ты, злодей, набрался таких идей?»

Як автор отієї давньої статті, так і нині дехто каже, що Шовкун підбирає книги на смітниках, тобто викинуті, не потрібні нікому. А з них черпає Бог зна які теорії. Не можу стверджувати, що пан Володимир — істина в останній інстанції. Та й він про себе такого не заявляє. Але ніхто не заперечить і того, що знання з історії, краєзнавства, мовознавства у нього просто грандіозні. Причому підтверджує він їх, посилаючись саме на документи.

Ще юнаком він був, коли кадебісти вилучили всю його домашню бібліотеку. Бо в ній містилася книга Адольфа Гітлера «Майн кампф». Нині такі видання вільно продаються на вулицях і ніхто нічого не конфісковує. А тоді, 1956 року, це було щось неймовірно страшне. Тому забрали заодно навіть шкільні підручники...

Другу книгозбірню спалив разом із сараєм господар, у якого квартирував Володимир Шовкун. Третю спалила його ж, Володимирова, дружина — гнала самогон, необачно повелася з вогнем... Нинішня, вже четверта, бібліотека його нараховує більше 50 тисяч примірників книг. Збирає її пан Шовкун із 1976 року. Коли працював зв’язківцем — багато ходив по місту, бачив, де будинки зносять. Господарі вибиралися з них, а він після них «перевіряв» горища, сараї, навіть собачі будки. Не золото шукав — книги. Але більшість їх — усе ж таки зі звалища.

Останнього разу, коли був у бібліотеці В.Шовкуна, звернув увагу на товстий фоліант «Григорій Лютий. Вибране». Думав, що автор подарував його Володимирові Миколайовичу. Розкриваю. Книга підписана колезі-письменнику, який не так давно помер, а родичі просто вкинули її в сміттєпровід. Але тепер Григорій Іванович може бути задоволений — видання зайняло почесне місце серед тисяч книг.

Справді, не всі видання несуть істину. Але серед них є такі, яких не має жодна бібліотека. В одному опубліковано результати перепису 1926 року. Дані його змушують замислитися: українців у СРСР тоді було на кілька мільйонів більше, ніж росіян. А всього націй і народностей у Союзі було більше 200 (1979 року залишилося трохи більше ста).

Найцінніші — «Клинопис» 1888 року видання, німецькою мовою. Тут описано тексти на глиняних дощечках Месопотамії. Автор дає їх в оригіналі й перекладає німецькою. Багато слів таких, які ми чуємо нині в нашій мові: хата, рука, поляна, пес, звідки, страва... Є книга арабською мовою, видана ще 1329 року. Має В.Шовкун «Букваря», видрукуваного ще Іваном Федоровим. Є в нього й видання Біблії 1663 року.

Краєзнавством почав займатися пан Володимир у шкільні роки. Обходив усі рідні місця навколо Харкова, де народився. Часом учитель у підручнику показував малюнок, який учневі вже був знайомий, бо учень бачив його на скелях, піщаниках тощо. Знайдені ним давні речі й нині є в Харківському історичному музеї.

1959 року В.Шовкун приїздить у Запоріжжя, де продовжує пошуки старожитностей. Тут познайомився з археологом та істориком Віктором Пєшановим, краєзнавцями Віктором Фоменком, Іваном Битюком, Ничипором Дейкуном та іншими цікавими людьми. Нині в краєзнавчому музеї тільки в експозиції перебуває кілька сотень речей, знайдених Володимиром Миколайовичем. У фондах їх — безліч. Із експедицій краєзнавці привозили іноді по 40 кілограмів знайденого. Майже всю область обходив пан Шовкун, оглядав цвинтарі, кручі, обриви... Записував легенди та фольклор. Усе це було вилучено під час останнього обшуку 1985 року. Забрали й 162 книги. Потім змусили підписатися, що все повернули, що претензій до КДБ не має. Але не повернули нічого...

Самостійність України, її державність, розвиток мови й культури — все це Володимир Миколайович проповідував тоді, коли інші «дивились та мовчали, та мовчки чухали чуби».

Перспектива бібліотеки

Життя його не жаліло тоді, не шкодує й нині. Поховати довелося двох синів і доньку. Чи продовжать справу батька й діда дочка й онука — вилами по воді писано. А бібліотека його перебувала в підвалі одного з будинків Запоріжжя. Кілька разів частину її затоплювали мешканці. Пропало чимало політичної літератури, серед якої праці Троцького та інших державних діячів минулого. Нині з цього приміщення пана Шовкуна та його книги просто викинули. Іде прихватизація, в якій книгам місця просто немає. І їх він, із відчаю, почав був палити...

Інше приміщення пропонував для книгозбірні генеральний директор ВАТ «Мотор Січ» В’ячеслав Богуслаєв.

— Він двічі був у моїй, бібліотеці, — розповідає пан Володимир. — На заводі давав притулок книгам. Мені, казав, випише пропуск і я буду як завідувач бібліотекою. Але ж Богуслаєв не вічний. Прийде на його місце хтось інший, у мене відберуть пропуск, і я залишуся біля розбитих ночов.

Окрім того, бібліотекою Володимира Шовкуна  користувалися десятки, якщо не сотні читачів. На «Мотор Січ» їх ніхто не пустить. Тому було б краще виділити для цього велике приміщення. Але це вже справа місцевих органів влади.

...А поки що книги в мішках тимчасово зберігає один із приятелів Володимира Миколайовича, який умовив останнього поки що не палити їх.